Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Будівник держави Української

06 серпня, 12:24
Фото з архіву "Дня"

Не скажу, що мені доводилося часто спілкуватися з Євгеном Марчуком. Але доводилося. І від цих зустрічей залишилося чимало приємних спогадів. На жаль, це було переважно в той час, коли Євген Кирилович знаходився на «політичній пенсії». Іноді він (обережно, звісно) говорив про деякі невідомі широкій громадськості факти, які проливали світло на логіку української політики. Його спогади про події минулі, оцінки сучасної ситуації багато що пояснювали й роз’яснювали.

Безперечно, Євген Марчук – один із важковаговиків української політики початку нашої української незалежності. Він обіймав високі посади – був першим головою Служби безпеки України, депутатом Верховної Ради, прем’єр-міністром, пребував на інших міністерських постах, також був секретарем Ради національної безпеки і оборони (РНБО) тощо. Від того, що він робив, і як робив, дещо залежало в нашій недавній історії. Мав Євген Кирилович і численних прихильників, і ворогів. Його звинувачували в тому, що деякі речі він робив не так, помилявся. Але не помиляється той, хто нічого не робить. А Марчук робив – попри труднощі, які виникали на його шляху.

Його по праву можемо вважати одним з провідних будівничих нашої держави.

Звісно, будувати молоду державу – справа нелегка. Пригадаймо хоча б те, як непросто ставали на ноги молоді національні європейські держави, що виникли після Першої світової війни. І помилок на цьому шляху не уникнути. Тут мимоволі пригадуються спогади творця Фінської держави Карла Густава Маннергейма. А ще мимоволі напрошуються паралелі між цим діячом та Євгеном Марчуком.

Шлях Української держави, що була відновлена після розпаду СРСР, аж ніяк не був встелений квітами. Неконсолідоване, радше атомізоване, українське суспільство, тягар радянського минулого, відсутність «критичної маси» національно й державно орієнтованої еліти, тиск Росії, певна байдужість до молодої держави на міжнародній арені тощо.

Те, що Марчук, попри радянську школу, до того ще й яку (в структурах КГБ), мав проукраїнську й державницьку орієнтацію, в мене не було сумнівів. До речі, Маннергейм свого часу був патріотом Російської імперії, вірно служив у її армії. Але коли розпадася ця держава, а владу в Петрограді захопили більшовики, він однозначно став адептом незалежності Фінляндії.

Марчук  - селянський син. У ньому справді щось було міцне, селянське, від землі. Коли спілкувався з ним, то це було відчутно. І навіть якось заздрісно. Й водночас за цією селянськістю відчувалася своєрідна шляхетність, інтелігентність. Потім довелося почути, що серед предків Марчука були священнослужителі. А останні й були своєрідною українською інтелігенцією.

Зрештою, варто нагадати, що базова вища освіта Марчука – українська філологія. Ще в 1963 році він закінчив Кіровоградський педінститут, отримавши спеціальність вчитель української мови й літератури. Не дуже в той час ця спеціальність була престижною. Не дуже йшли молоді люди на українську філологію. Марчук пішов. І цей вибір по-своєму показовий.

Коли відбулося становлення незалежної Української держави, Марчук однозначно став її патріотом. І чимало робив для того, щоб ця держава, попри труднощі, різні проблеми, вистояла. Зараз не дуже пам’ятають про те, що на початку 90-х років ХХ століття у Криму активно діяли проросійські сили й був сепаратизм. Півострів уже тоді міг би опинитися під контролем Росії. Але не став. І немала заслуга в цьому саме Марчука, який тоді очолював Службу безпеки України. Все-таки були здійснені кроки для того, щоб приглушити сепаратизм у Криму. А робити це було непросто. Адже в самій СБУ, яка в основному складалася з колишніх співробітників КГБ, працювало чимало проросійських симпатиків.

А ще пригадаймо конфлікт між Росією й Україною навколо острова Тузла в 2003 році. Тоді Марчук займав посаду міністра оборони. І від його дій залежало чимало. Звісно, спрацювали й інші структури, щоб цей конфлікт вирішився. Але й Марчуку треба віддати належне.

Розпалений конфлікт навколо острова Тузла потрібен був Росії, щоб не допустити Україну в НАТО, а в перспективі – і в Євросоюз. Марчук же був твердим прихильником євроінтеграції нашої держави. Він послідовно відстоював ідею вступу України в НАТО.

Марчук претендував стати президентом України, що дозволило б йому більш ефективно вирішувати багато українських проблем. У 1999 році він балотувався на цю посаду. Чи мав шанси стати очільником України? Теоретично начебто так. Якби він і Кучма вийшли в другий тут, Марчук мав би можливість перемогти. Але в цей другий тур треба було вийти.

Атомізоване, роз’єднане українське ж суспільство тут не спрацювало. Зате потужно на тодішнього президента Леоніда Кучму працював адмінресурс. Також Кучма уже начебто відійшов від проросійської орієнтації й робив державницькі, проукраїнські заяви. Це схилило на його бік чималу частину проукраїнськи налаштованого електорату. Опозицією Кучмі стали переважно ліві – прихильники прокомуністичних ідей. Ці сили й розіграли президентську карту. Марчук же опинився без значної електоральної підтримки. У цій ситуації він перейшов до табору Кучми, щоб не допустити реваншу прокомуністичних сил. Чи правильно зробив? Принаймні реалістично. Він, так видається мені, завжди намагався діяти таким чином. Може, це комусь не подобається. Хотілось би журавля в небі. А доводиться задовольнятись синицею в жмені. Таке життя…

А що було б, коли Марчук у 1999 року став президентом? Звісно, це питання альтернативної історії. Проте, схоже, тоді б у нас склалася дещо інакша ситуація. Можливо, тоді б не настало в нас царство олігархату. Україна розвивалася б більш спокійно й більш проєвропейськи. Та не судилося…

На жаль, українці не раз і не два втрачали свої шанси – при чому ще з давніх часів. І, на жаль, не дуже-то робили висновки. Отакий ми народ.

У останні роки, здавалося, Марчук відійшов від активної політичної діяльності. Його чималий досвід могли б використати наші нові політики. Однак щось не дуже поспішали вони це робити. А шкода.

Щоправда, Марчук все ж був присутній у сфері медійній. Давав свої експертні оцінки з приводу тих чи інших подій. Із 2018 року працював на громадських засадах у Трьохсторонній контактній групі (ТКГ) на Мінських переговорах.

Шкода, що Марчук не лишив після себе мемуарів. Вони багато б чого нам пояснили. Можливо, спогади про нього напише його дружина Лариса Івшина, в яких розповість багато з того, що він їй говорив. Зрештою, є й інші люди, які працювали й спілкувалися з них. Їхні спогади про Євгена Кириловича допомогли б не лише більш рельєфно зобразити портрет цього діяча, а й допомогли б відтворити історію становлення нашої держави.

Петро Кралюк

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати