Рік після. Суб'єктивні спостереження

Понад Рік повномасштабної війни. Ми прожили його на сторінках історії, які потребують рефлексій, хай, часом, і суб’єктивного погляду. 

• Отже, Путін все ж напав. Та зміг замаскувати дії та зробив це несподівано, попри всі попередження США. Виглядає так, що як мінімум атаку на Київ Україна “проспала”. Як таке могло статися після 8 років війни? 

Наприклад, якщо американці чітко повідомляли про десант на Гостомельський аеропорт, як ключовий елемент операції, то чому він не був захищений  необхідним чином? Як могло статися, що нацгвардію “не допустили” на аеропорт? А у “час Х” бій прийняли строковики, у яких швидко закінчилися боєприпаси. Сподіваюсь Сили оборони зробили висновки, з цієї прогулянки по лезу ножа.

• А взагалі, чи не проспала українська журналістика, громадянське суспільство та "політикум" роки підготовки до війни? Чи про те сперечались та писали журналісти та розслідувачі-антикорупціонери? Якщо в результаті Україна навіть після 8 років війни продовжувала бути зручною гаванню для путінської агентури, на зразок, героїв труда “Мотор Січі” Богуслава, депутатів ОПЗЖ, чекістських “попів” тощо... 

• “Сильне та активне громадянське суспільство, яке народилося на Майдані" не завадили оплутати країну, зокрема, мережею "путінської журналістики Медведчука”, в яку доля та високі зарплати привели велику кількість українських журналістів. Чи справлялася журналістика з ролю суспільного камертона? Чи не забагато було хайпу і тролінгу а-ля “подивіться на Миколу Тищенка!”, а також розслідувань за свідомо злитою кимось "інформацією"?.. 

• Після повномасштабного вторгнення здивував волонтерський порив багатьох навіть аполітичних українців. Для прикладу, увесь колектив відділу компанії в якій я працював, а це шість досить аполітичних людей, почали волонтерити на різноманітні проєкти вже на другий день війни.  

• “Здивували” росіяни. Не очікував, що буде розстріл цивільних, як в Бучі, свідоме бомбардування житлових будинків... Не очікував, що росіяни, наприклад, не забезпечать зелений коридор для Маріуполя та не дадуть цивільним вийти.  Досі не розумію, як можна було атакувати місто, в якому перебували мирні мешканці, бомбити квартал за кварталом з літаків, знаючи що там лишаються люди та, врешті-решт, вбити десятки тисяч “російськомовних” та зробити сотню тисяч свідками злочину?.. Ось він справжній фашизм і нацизм - російський. Єдине цинічне, але логічне пояснення, Путін не хотів, щоб більшість маріупольців як біженці вийшли на територію України, а відтак прагнули б повернутися додому разом з ЗСУ. 

• Чи могло те, що сталося в Маріуполі статися в Києві та інших містах? Виходить, що могло. Можна уявити, як, приміром, кияни під час боїв в місті жили б в метро в нелюдських умовах, в темряві, без зв’язку, їжі та води, які треба було б добувати під обстрілами.. А Київ міг бути зруйнований вщент, як про це і досі мріють деякі хворі на голову в Москві. Хоча небезпека і досі зберігається - доля дала Києву та Україні шанс. 

• Справила враження сміливість українців, зокрема, цивільних, які стали добровольцями. За рік народилася багаточисельна нова армія. У кожного українця є родич, однокласник чи знайомий, який воює за Україну. А відтак волонтерить як мінімум пів країни. Думка не нова, проте ключова: агресія Путіна, брутальне прагнення реваншу імперії ще з початку нульових, а особливо війна, і допомогли Україні скластися як окремій нації. Вона буде існувати в наступні століття. Це і буде найбільше історичне покарання для неуків, які захотіли бути “царицею морською”.

• Вперше українська армія показала, що може гнати росіян. Вперше українська пропаганда часом домінувала та показувала, що українці можуть “ганяти” росіян і інформаційно. 

• Розчарували і пересічні “прості росіяни”, які, у своїй масі, не знайшли морального стрижня  засудити напад та війну - хоч би на рівні мовчазної незгоди з режимом. Рабський містичний страх перед владою, столітня звичка підкорятися сильному. Масовою реакцію росіян сталао: “вперед Росія”, або, в кращому разі,  “не все так однозначно". Неприємне видовище - російські танці на кістках “ми найдобріші, найкращі, ні на кого ніколи не нападаємо, рятуємо дітей” знищених міст. Безпомічне мовчання знайомих росіян запам'ятається українцям надовго, як свідчення моральної деградації росіян. 

• Водночас, самих російських фашистів, тих з них, які є “інтелектуальними” драйверами війни дуже засмучує розуміння, що велика кількість росіян, лідерів думок, акторів, співаків - “творчої інтелігенції” - все ж виступили проти війни, публічно чи мовчазним протестом. Або навіть відкрито підтримали Україну. Це душевний біль російського фашизму, в якому пульсує передчуття майбутнього краху. Тому, кожен росіянин який все ж саботує та засуджує несправедливу війну - цеглинка адекватного світу майбутнього. Ще одним розчаруванням для російських нацистів-неуків стало існування української масової культури, зокрема, залученість українських співаків у підтримку української армії. “Ми програємо українцям інформаційну війну!”, - страждають вони. 

• Але багато українців все ж обрали стояти осторонь боротьби, не сприймаючи її як свою. Чи не занадто розслаблено українське суспільство, як для такої війни на виживання? З супротивником для якого війна та загарбання територій - суть його існування. 

• За відчуттями, десь половина з “ватних” громадян змінила ставлення до Росії на негативне, проте для іншої половини навіть “ракета на голову” не лікує від міфу, який був закладений в дитинстві про "хорошу Росію, яка не може робити зло". Частіше це люди старшого віку і вони продовжують дивитися російське ТБ. 

• Здивувала допомога Заходу, який все ж проявив принциповість у боротьбі за цінності. Європейці відкрили двері своїх домівок. Чи приймали б українці так біженців з інших країн, чи приймаємо ми такі самі українців зі зруйнованих регіонів?.. І тепер Європа для мільйонів українців стала ближче ніж Росія навіть в ментальному та побутовому сенсі. 

Ордер на арешт Путіна від МКС значить, що західна цивілізація обирає рухатися в напрямку протилежному від варварства.   

• Здивувала частина української “тусовки в Fb”, яка попри те, що на кону стоїть чи бути Україні фізично, чи путінізм зруйнує сучасний світ знаходить "час та натхнення" для дріб’язкового з’ясування стосунків. А також - публічної та злої критики головнокомандувач Зеленського. 

• Судячи з усього, ніякої "культури відміни” взаємодії з росіянами, наприклад, на рівні креативних бізнесів в світі немає. Росіяни так само активні в міжнародному світі теле та кіновиробництва. А Україна на цьому “святі життя” і зараз, через рік війни - маленька та не помітна. Це прообраз майбутнього, коли Росія після війни, стає на коліна, вибачається, платить репарації, відхрещується від путінізму, лібералізується, федералізується і за кілька поколінь “культурно-інформаційно” знову підмінає під себе Україну.  Так і станеться, якщо Україна не створить своїх потужних культурних індустрій. 

Ось це і є питання, яке треба вирішувати - будувати великий новий багатоповерховий будинок української культури, де всім буде місце, а не нескінченно сваритися між собою у "тісній комуналці”. Формула “підтримка та розвиток українській, свобода російській” - міцна основа для побудови такого будинку. Адже формальна та насильна українізація - програє, як тільки старе покоління зміниться новим. 

• Звісно здивував Зеленський. Історики покажуть, які були прорахунки у перші роки його президентства. Водночас саме він, його особистість, багато в чому стала уособленням України. Молодий, активний, щирий, “вискочка”... Чи не є цей образ відповідний тому, як світові еліти зараз бачать Україну?.. Так, як і Зеленський, Україна - це геополітична вискочка, яка "чомусь" кидає виклик імперському центру та багато столітньому домінуванню Москви в регіоні. Треба зізнатися - саме його постать багато в чому об’єднала світ на підтримку України. Виходить в чомусь не так вже і сильно помилялися 75%, коли влаштували електоральний Майдан. Колективна підсвідомість народу підказала неочікуваний, проте в чомусь точно правильний варіант, хоча це рішення і не подобалося “свідомості” - суспільно-політичній тусовці України?..

• І досі путінські спецслужби зберігають можливості впливати на громадську думку України, що показали інформаційні хвилі розхитування суспільних настроїв, зокрема, щодо електроенергії та мобілізації. Але в цілому тренд протилежний - щомісяця зростає стійкість до маніпуляцій. Українці все більше розуміють головний прийом спецслужб режиму - стравлювати людей між собою через мовні та інші розбіжності, щоб Україна не стала сильною на всі 100%. 

• Про це не прийнято говорити, але закордоном Кремлю вдалося обманути ледь не половину світу, що в Україні таки існують “нацисти”. І що це все Захід і США напав на Росію в Україні. Як таке можливо після десятиліть задокументованих фактів масової брехні Москви за часів більшовиків, після Алеппо, Бучі та Маріуполя?.. Але це реальність. А такі великі країни як, приміром, Китай не засудили злочин вбивств, порушення кордонів через свої геополітичні інтереси. Несправедливість як вона є.   

• Моральний дух українських військових - здоровий. Хоча, звісно, люди втомлюються.  І здається в чесному бою у росіян не так багато шансів. Чи не ґрунтувалася століттями сила російської армії на двигуні стійкого та потужного характеру українців?.. 

Проте Московія завжди брала підступністю, стравлюванням супротивників між  собою і готовністю вести війни ірраціонально довго через свою імперську хворобливо пихатість. Треба про це пам'ятати. Особливо, коли зараз в самій фашистській Росії лунають голоси, що, мовляв, треба з Україною як з Чечнею, зробити так, щоб стався “військовий переворот” і українці почали воювати з українцями, а Росія буде “допомагати”.

• Трагедія, яку не змогла зупинити Україна - Кремль таки зміг мобілізувати, можливо в районі 100 тисяч чоловіків з Донецької та Луганської області, Криму воювати проти України. Путінізму це вдалося. Колишні громадяни України воюють з Україною. Те, що здавалося неможливим під час Євро-2012, матчі якого проходили і в Донецьку,  сталося. Росія після багаторічних погроз таки відколола шматок країни та організувала братовбивчу війну. Не соромлячись Росія навіть мобілізували двадцятирічних  студентів, фактично, дітей з інститутів Донецька та Луганська. Зараз, за деякою інформацією, до тисячі маріупольських вчителів виховують дітей в рашистських школах, де їх наче в секті змушують любити “російських воїнів-визволителів”. Отже чоловіків окупованих територій змусять воювати проти України. 

• Чи могла Україна не допустити цього?  Чи не провалила столична еліта комунікацію з російськомовними регіонами, маючи такого сусіда?.. На мою думку, є про що подумати.

• Щодо мовного питання - треба реалізувати прагматично-толерантний підхід. 

Наведу аналогію. Всі ми хочемо, щоб наші діти знали англійську мову. Але це не стається швидко. Чи маємо ми вимагати швидких результатів від дитини, а розчарувавшись в своїх очікуваннях зайняти позицію “вічно незадоволеного” своєю дитиною та любити її менше? Чи буде це корисно для вас та для дитини, якщо батьки нею хронічно не задоволені? То чи не є директивний та моралізаторський тон деяких українізаторів щодо російськомовних тим, що лише відштовхує та шкодить єднанню та становленню української політичної нації? За великим рахунком, свобода особистості, повага до людини це те, що є новою якістю у порівнянні з російським світом і що насправді відрізняє Україну від Росію. 

Коли українські лідери думок чи політики починають публічно сваритися через мову, наприклад,  атакувати за російську в побуті, хочеться поставити питання - чи ми адекватно оцінюємо рівень виклику, який стоїть перед Україною? І чи є серед самих “турбо-українізаторів” хтось, хто перейшов на українську через тиск іншої людини?  Або все ж це було вільне рішення вільної людини? 

Постами в Fb, навіть на 1 тис. лайків, проблему єднання країни не вирішити. Потрібно мати українські “інформаційні Хаймерси” та іншу "важку зброю", які б комунікували і російською, і українськими мовами, вибудовуючи багатовимірний україноцентричний світ. 

Російські фашисти з Z-пабліків аж верещать від задоволення, коли українці сваряться через мову. І тут ще питання, чи не є стимуляція створення таких мовних “срачів” окремим жанрам для російських спецслужб.

В цьому місці хтось точно скаже: ми вже були толерантними і отримали війну.  А може якраз і навпаки - саме тому, що українські мовні практики з 90-их були досить толерантні - Україна сьогодні існує попри те, що Росія, як колишня імперія мала “сторазову” перевагу в інформаційній потужності та силовому компоненті. В результаті зараз маємо факт - переважна більшість російськомовних зберегла лояльність Україні навіть в момент екзистенційного вибору.  Кремлю не вдалося розколоти Україну зсередини, справжньої громадянської війни - не вийшло. РФ довелося атакувати під прикриттям легенди про їхтамнетів та “сепаратизм”.

• Зараз для українських інтелектуалів, митців, громадських активістів величезний фронт роботи - є незадоволений запит на українське інтелектуальне життя. Через наслідування та успішний приклад українізація буде органічною, а не ходульною.  

І ще один приклад з дітьми. Ми не атакуємо дітей за те, що вони дивляться російськомовний контент, не вимагаємо, щоб діти дивилися лише українською. Так само потрібно і з людьми, не істеричити, не сваритися, а створювати можливості, простір впевненості. Культура України має зростати та сприяти інтеграції усіх регіонів. Молодь має сказати нове та вагоме слово у культурі, перевершити старше покоління, яке природно стає трохи “сварливим”. Нове покоління українців може бути відкритим, толерантним, але принциповості у ключових питаннях. 

• Через напад Росії відбувається природна українізація. В Києві, за відчуттями до війни на вулиці говорило українською, як на мене, десь 25% перехожих то зараз, десь, 50%. Відчувається самоукраїнізація, приміром, і в Одесі, де, здається, вперше українська мова помітно залунала і в публічних місцях, українські прапори та написи замайоріли в місті. Здається, кожен постріл фашистської Росії в бік України та її громадян призводить до такої “органічної” самоукраїнізації. 

• Корупція не зникла навіть під час війни?.. Таке відчуття, що не спрацьовують ані низка нових антикорупційних органів, ані духовна мобілізація на час війни, яка по ідеї мала б обмежувати зловживання. Що з цим робити? 

• Українські герої віддають життя за свій дім та демократію. Проте історики майбутнього будуть здивовані, скільки українців в 20-их роках 21 ст. згадували Бандеру, коли серед них вже були тисячі якщо не мільйони людей, які є не меншими героями та борцями за незалежність. Чи пишемо ми їх історію?.. Взагалі, таке відчуття, що наратив про Бандеру нам накинули наші вороги, щоб звести широке явище України та патріотизму до однієї постаті та вічних суперечок навколо неї. 

• Ми всі маємо запам’ятати, що таке російський фашизм, націоналізм та імперіалізм. Та пояснювати це і громадянам світу, і самим росіянам, допоки імперська, нацистська хвороба не буде вилікувана - через покаяння, репарації та покарання злочинців. Вбивця є вбивцею, які б причини ревнощів та імперського сентименту його на це не штовхнули. Безумовно, що Росія ще здригнеться від того, що накоїла. А українці мають скористатися шансом творити новий світ. 

Денис Самигін