Євген Марчук: шліфування особистості

Велике є добре помітним на відстані. Справи, звершення й людський образ Євгена Кириловича Марчука, одного з дуже небагатьох справжніх  українських Державників – вже належать історії. Тому, враховуючи вже наявну часову дистанцію, ми не тільки можемо, але й  зобов*язані вдумливо  проаналізувати – безумовно, з почуттям щирої та  найглибшої вдячності й пошани – все, що зробила для держави ця дивовижна людина, чий день народження відзначався 28 січня.

Отже, на думку автора цих рядків, до історичних заслуг Євгена Кириловича перед Україною належать, зокрема, такі (список, безперечно, не є вичерпним):

1.Величезна роль в тому, що Україна зберегла свій суверенітет й уникнула кровопролиття в лиховісні дні ГКЧП (19-21 серпня 1991 року). Безумовно, Марчук задіяв усе своє стратегічне мислення, дар передбачення, та й, більше за те, свої зв*язки у «вищих сферах» (не лише в Києві, але й у Москві), аби відвернути найгірший для України сценарій. Можливості для цього були – він обіймав посаду Державного міністра України з питань оборони і державної безпеки.

2.Роль ЄК у захисті дисидентів, переслідуваних владою СРСР. Він робив для цього буквально все можливе й неможливе. Хто знає, як склалося би   майбутнє Івана Дзюби, Ірини Ратушинської, багатьох інших  правозахисників, якби не надзвичайно активна особиста участь ЄК у полегшенні їхніх доль!

3.Активне  сприяння Євгена Кириловича справі легалізації Української греко-католицької церкви, після понад чотирьох десятиліть заборон та репресивних заходів, здійснюваних радянським режимом. ЄК розумів таку легалізацію як акт відновлення довгоочікуваної  історичної справедливості, і якраз тому це було для нього дуже важливо.

4.Саме Євген Кирилович був засновником якісно нової, побудованої на правових, європейських засадах Служби безпеки України – і став її першим Головою. Це – винятково важлива сторінка   української історії і непроминальна заслуга ЄК.

5.Прийняття нової Конституції України 28 червня 1996 року. Спогади багатьох депутатів, людей, які брали  участь у розробці  цього фундаментального документа, сходяться в одному – без Марчука ухвалення Основного Закону, в тих, м*яко кажучи,  не дуже сприятливих обставинах, що склалися – було просто неможливим.

6.Придушення сепаратизму в Криму («мєшковщина») у 1994-1995 роках. Тільки рішучі й водночас стратегічно вивірені дії Прем*єра України Євгена Марчука дозволили тоді  покінчити з кримським сепаратизмом. Не так  відбувались події у 2014 році, і це стало трагедією для  України.

7.ЄК спромігся погасити всі українські борги перед Росією за газ – єдиний з усіх глав урядів дев*яностих та нульових років.

8.Окрема глава (мабуть, найважливіша з усіх, хоч за порядком – остання) – це зовнішньополітичні здобутки Євгена Кириловича. Ніхто, без перебільшення, з українських керівників не зробив стільки для зміцнення наших зв*язків з НАТО – фактично він пробив курс на НАТО, за який проголосувала тоді навіть Партія регіонів, з ОБСЄ, Радою Європи, іншими європейськими інституціями.

Це – надзвичайно короткий перелік. І дуже важливо уявляти собі при цьому, яким був Марчук-людина. Він усе життя працював над собою, «шліфував» себе, навчався, жадібно тягнувся до нових знань: вивчив, і блискуче, крім німецької, якою вільно володів зі школи, ще й англійську. Умів слухати й чути людей. Будучи  прем*єром та міністром, щосуботи мав тривалі і змістовні бесіди  з видатним українським  філософом Сергієм Борисовичем Кримським. Віддаючи належне зробленому Євгеном Кириловичем, людині, яка не могла робити щось абияк,  поміркуємо над  вельми тривожним питанням: чи з*являться його спадкоємці, і політичні, і духовні – бо в ті часи за ним ще не було проводу, а були здебільшого одинаки. Проте будьмо оптимістами!

Ігор Сюндюков