Нонконформiзм, що надихає
Свій день народження святкує не лише Іменинниця
ВІТАЄМО!
Пам’ятаю, як на уроках літератури майже весь клас полегшено зітхав, коли за програмою була Ліна Костенко. Ми раділи можливості «вбратися» в особливу поезію, «приміряти» на себе громадянську позицію, можливо, відчути чисті, без прикрас офіційного тлумачення, думки і вчинки, що стояли за ними. Вона (Л.К. — Авт.) вигідно вирізняється. Не лише на сторінках підручника, а й у житті загалом. Тобто ця поезія значно більша ямбо-хореєвих рамок. У ній вбачаються реальні кроки. Не думаю, що бути непристосуванцем у різні епохи одне й те саме. Наприклад, шістдесятники — то генерація, як на мене, титанів із титановими хребтами. Відстоювати своє право на думку, на діяння чи бездіяння, не боятись мати «інакомислячі» вподобання і вимагати цивілізованої країни — чи багато homo sovieticus наважувались йти таким шляхом?!
Пауль, герой роману «На Західному фронті без змін», усвідомив, що після війни його покоління вже не зможе стати молоддю у традиційному сенсі слова — щось невідворотно обірвалося. І ця фраза доволі симптоматична і для постнаселення СРСР: після життя в Союзі створити нову незалежну прогресивну (і особливо інтелектуально незаангажовану) державу стало в рази складніше. Вплив Радянського Союзу, ймовірно, пошкодив, цивілізаційну струну, котра мала б тримати організм невидимим корсетом. Але не у всіх, на щастя, вона луснула. Дехто зумів-таки зберегти її неушкодженою. Відгородитися від світу за часів загального радянського пристосуванства і впасти у свідомий анабіоз.
Як це блискуче втілила в життя Ліна Костенко. Непублічність, відсутність видимих ознак суспільного життя, але при цьому — безперервна робота. Як тільки виникли сприятливі умови (чи вже було несила мовчати?), Ліна Василівна по-снайперськи поцілила у гіпоталамус суспільної думки першим прозовим романом, а трохи згодом і виданням поетичних збірок. Це спричинило резонанс. Були прихильники й опоненти, але це було обговорення. Те, якого не вистачало довгі роки. Долучилися до дискусії українці різного соціального статусу і віку.
Це все ми. І НАШІ проблеми. І власний шлях до їхнього подолання.
Особливо не може не тішити, що студенти (і молодь загалом), наприклад, на своїх акаунтах у соціальних мережах хваляться книжковими подарунками з іменем Ліни Костенко на обкладинці, чи постять фото із зустрічі або ж презентації, чи пишуть, що йдуть на виставу за мотивами віршів автора «Берестечка». Зрештою, не можу назвати Ліну Василівну просто поетесою. Вона давно вийшла за ці обрії. Ще тоді, коли відмовилася плисти за течією.
І ще, дякуючи такій позиції, ми маємо унікальну можливість чути думки САМЕ ТАКОЇ Оксани Пахльовської.
Тепер Ліна Костенко надихає. Надихає створювати цивілізаційну реальність.
Неля ВАВЕРЧАК, «День»
Сергій ТРИМБАЧ, кінокритик, Київ:
— Тільки вчора отримав листа від родича. З Росії. «Читаю «Записки самашедшого». Все уже забылось, и теперь вспоминается. Так интересно! Если не читал — прочти».
Характерна реакція: вже все забулося. Хоча, нагадаю, події книжки Ліни Костенко розпочинаються з 2000 року. «Мы живем под собою не чуя страны»,— сказав інший поет. А може, не лише в цьому справа: найшвидше ми забуваємо те, що було вчора. І рветься сув’язь часу. Розриваємось ми — нечутно так, хоч іноді — на шмаття. Де та жива вода, аби скропити, аби зцілити?
Чи не тим і заклопотані найперше великі поети: вони хочуть, щоб ми почули свою країну, самих себе, власне. Архітектура нерідко уявляється так: Поет — це дзвіниця, що возвишається над простором, над от сим здичавілим спокоєм. Його справа — дзвонити, а там як Бог дасть.
Утім, чи ж дзвіниця? А може, яка інша споруда? «І все. І ніц. Живу, як в дзоті. Прощайте, птиці какаду. Мій обрій сів на горизонті та й каже: — Далі не піду. Бо що там далі? Далі долі? Які там радощі й дива? Німі, зневірені і кволі, навіщо вам мої слова?»
Простір замкнувся. Далі власної долі — пустка. І чи ж своя? Із «Записок самашедшого»: «Приїздив Сорос, каже, що Україна у світі має дуже погану репутацію, а до чого тут Україна, нам же її підмінили, а куди ж ми дивилися, так нам і треба! — я не помітив, що говорю сам з собою». У Гоголя Поприщін так само із собою говорить — про Іспанію. Ага, там відбулися події неабиякі. «Год 2000 апреля 43 числа. Сегодняшний день — есть день величайшего торжества. В Испании есть король. Он отыскался. Этот король я. Именно только сегодня об этом узнал я».
Герой «Записок...» живе у тому самому фантастичному 2000-му, і простір його одкритий — принаймні інформаційний — на всі чотири сторони. Інтерсайти, газети... «Якби ти так любив жити, як ти їх любиш читати!» — каже йому дружина. Одсил до Гоголя, який декому видався чимось формальним, насправді куди змістовніший: обидва персонажі живуть у світі вигаданому, і збіг літочислення ніяк не випадковий. Їх замуровано в отому 86-му Мартобря... Хоча костенківському героєві видається, що все це він робить задля того, щоб «проламатися крізь абсурд». Так і у Поприщіна ті ж відчуття. Він приходить на службу, у департамент, щоб той абсурд хоча б якось скособочити. До прикладу, підписує папір як Фердінанд VІІІ... Ну, так же правильно буде, так світ внутрішній законтачить із світом зовнішнім.
Щоправда, у героя «Записок...» є дружина. Жінка... Яка, власне, чоловікову свідомість й прагне хоча б трохи очуднити, вивести за рамки керованої автоматики. У відповідь на запитання «Як ти думаєш, чому українці ніяк не можуть ідентифікувати себе як націю, навіть у власній державі», вона говорить: «А чайка, яку зварили в каші, може себе ідентифікувати з собою? Тільки з кашею...»
Це відповідає сама Ліна Костенко. Нам, українцям, — мужчинам переважно, які самі собі видаються вітчизняними Фердинандами, чоловікам, що присіли на інформаційну голку, яка й обертає нас по грамофонному колу: і несть числа тим обертам голів і судеб. Якими тут Поетовими словами проламати щоденний абсурд нашого життя?
Якими? Вмикаємо телевізор — ось вони, Фердинанди. Ще не королі, але — королі. Як несуть себе, як відчувають себе. А орденів, а стрічок, а злата, і все таке надуте, пихате. Хоч зліва, хоч праворуч, хоч нагорі, хоч нижче. «Але з дива не сходжу, як це можна було за такий короткий час довести Україну до такого стану? Так її обдурити, так обікрасти, збити з магістрального шляху, загреби під себе ресурси, прибрати до рук пресу, радіо й телебачення і фактично дати нашій історії зворотний хід?»
«Лев, інвертований на пустелю», з книжки Костенко, пропонує таку метафору: морські пірати, перш ніж атакувати корабель, підкладали під штурвал сокиру. Корабель збивався з курсу, і тоді вони брали його на абордаж. «Начитаний. На все має метафору», — читаємо про Лева. Можливо, що це авторська самооцінка. Її вірші передовсім тим і вражають: одним штрихом, образом чи й образком прояснюють картину цілого буття. От як із тими піратами і судном, що безпорадно крутиться, без компаса, керма і вітрил. Такого пограбувати — ніц, нічого не вартує. Висмикніть сокиру з-під штурвалу, вона згодиться для чогось кращого, кориснішого.
А поки суспільству — дві «манечки». Одним — у Фердинанди, хай граються у королів і підданих, що от-от рухнуть на столичні майдани для них престол одвойовувать. Іншим — звичний комплекс меншовартості. Така собі хвороба для мас, хвороба, небезпечніша од СНІДу. Бо ж «від манії величі станеш іспанським королем, як Поприщін у Гоголя. А від комплексу меншовартості відчуєш себе комахою і побіжиш по стіні, як Ѓрегор у Кафки». Ще одна метафора, яка подає точну фотографію нас самих, пропущену через світові мислеобрази.
Комахам зневіреним — молитва не потрібна. У них немає обрію, вони не знають напрямку руху. «Мій обрій там, де вас немає. Звідкіль прийшла, туди й піду. Як плем’я інки, плем’я майя. Прощайте, птиці какаду».
Поет у просторі «Заблокованої культури» живе, «як в дзоті» — ось так. То що ж, коли й «мій перший вірш написано в окопі...» І пронизлива констатація: «Я тільки у слові жила». І поруч сумнів сумніву: «А може, я тінь мого слова, от тінь мого слова, і все». Тобто акцентується первинність Слова — сам Поет є похідним від нього.
А Слово тоді звідки? Борис Зайцев написав колись про Гоголя: «Да и сама жизнь его, и судьба входят в его творение: он нечто написал собой». Олександр Довженко на початку війни збагнув: тільки у Слові й тільки Словом можна щось змінити у житті народу. Життя можна змінити тільки життям, Житієм, що й проростає словом. «Писати собою» — ось принцип, який, мені видається, сповідує — без декларацій і ламентацій, звісно, і Ліна Костенко. А тому такою цікавою вона є сама по собі. Бо її Слово є нею самою, а вона входить у свої творіння.
До речі, нещодавно Ліна Костенко вперше, здається, розповіла (в розмові з Оксаною Пахльовською) про Довженка, зустріч із ним. Що вразило: його розповіді про те, як хотів робити один фільм, а гнули в бік іншого. Ні, краще вже у дзоті сидіти і не підпускати отих «нагиначів» і нагінників і на гарматний постріл. Там ти рівний своєму Слові, там Ти єсть Ти.
Не всім це подобається. Не всіма це приймається. Бо багатьом — і поетам теж (тим, що як церква, калатають навсібіч) — здається, що світ — театр, і на його кону належить грати ролі. І слово тут вписано у маску ролі, його текст продиктовано нам: то ж граймо! То ж будьмо в тій карнавальній чи маскарадній каруселі, й «неча на зеркало пенять», бо ж не нами то все упроваджено. А Ліні Костенко поводиться по-іншому. То ж і Слово її нею народжується, нею живе, а не надівається, як театральний костюм. І так хочеться і нам проростати і приростати у Слові та Словом. Може, тоді й світ нарешті постане — не підмінний, не сфальшований і награний, кимось наспіваний, а той первинний, той справжній, якого давно прагнемо. Слово може тільки народитися, а не змайструватися...
P.S. Я вже дописував текст, аж тут дружина покликала до телевізора: «Дим, дим пішов!» На екрані з Ватиканської труби йшов густий білий дим, що означало: Папу обрано, католицька церква має свого лідера! А я, дивлячись на усміхнені, радісні обличчя прочан, зненацька подумав про нас, українців: коли ж ми — Ми! — оберемо свою Україну? Коли?
Та поки що з нашої пічної труби струмує густий чорний дим. На все, на все знаходиться метафора. Мій зір виховано Поетом...
Ганна ЧЕРКАСЬКА, журналіст, Запоріжжя:
— У двох словах: «Україні повезло на двох геніїв — Лесю Українку та Ліну Костенко».
Більш розлого: «Власний важкий шлях від ненависті... Я з дитинства ненавиділа поезію. Ненавиділа, коли мене заставляли протарабанити якогось фальшивого віршика. Точно так я чинила й у школі. Зрештою, мій мозок випрацював гальмо: я могла добровільно вивчити сторінки прозового тексту, але не заданий вірш. Не було в мене зошитів із переписаною лірикою, не було романтичних сліз над томиком. Я читала поезію, бо мусила знати програму. Навіть працюючи вчителем, я викликала учнів розказати поезію тільки за бажанням.
І от вистава «Маруся Чурай». Я лечу в Київ, де гастролює Театр ім. Заньковецької. Купую квиток на галерку, на одному подихові живу з героями.
У антракті біля мене утворився натовп: усі просили автографи в Ліни Костенко, яка, виявляється, сиділа поруч зі мною. Горда, красива пані Ліна взяла мою програмку й поставила автограф.
Із того часу я перечитала всі її збірки. Маю поличку з її творами, виступами. Часом відкриваю навмання томик — і насолоджусь: думками, що наче влучний постріл: «Нації вмирають не від інфаркту — спочатку їм відбирає мову», «Мужність не дається напрокат. Не бува бароко барикад»; філігранною огранкою кожної фрази:
Злазьте з барикад,
герої до першої скрути.
І припиніть
міщанські тари-бари.
На барикадах мають
право бути
повстанці,
вороги
і санітари.
Отже, Ліна Костенко для мене — відкриття високої мудрої поезії.
Ростислав СЕМКIВ, директор видавництва «Смолоскип», викладач Києво-Могилянської академії, Київ:
— Ліна Костенко для величезної кількості людей, які визнають себе українцями, є чільним поетом нашої сучасності. Це означає, що її слову вірять, як одкровенню, найвищій правді, чистій істині, втіленим у витонченому й досконало відшліфованому вірші. Її поезії знають напам’ять, сентенції та афоризми з них цитують, строфи кладуть на музику. Не лише для свого покоління, а й кількох прийдешніх Ліна Костенко стала і фізиком, що пояснює закони життя, і ліриком, котрий прозирає у невідоме.
Нація на стадії становлення мусить мати національного поета чи низку поетів, котрі промовлятимуть від її імені, стануть вибудовувати поетичне уявлення для неї самої про неї саму. Такий процес колективного самоосмислення завжди вимагає масштабних узагальнень досвіду й цілісних ємких описів світу довкола. На початку ХХІ століття, як і на початку попереднього століття, українці знову змушені самовизначитися як окремий символічний та політичний організм. Ліна Костенко якраз і є тим національним поетом, котрий промовлятиме від імені свідомості цілої нації.
Iгор IСIЧЕНКО, (УАПЦ), архієпископ, доктор філологічних наук, Харків:
— Поетичний досвід Ліни Костенко унікальний потужною креативністю слова. Мужньому талантові авторки виявилося до снаги протистояти його профануванню. Її слово не ставало двозначним, не втрачало автентичного сенсу, не губило національної ідентичності. Воно зберігало в собі відбиток Передвічного Слова, через Котрого все сталося (Ін. 1:3), — Його благодатну свіжість, наснагу, радість відкриття перспективи вічності. Те, що дарується кожному з нас разом із талантом творити слово і що ми так часто марнуємо. І коли в мої студентські роки, в добу брежнєвсько-сусловського застою, плин часу здавався вавилонськими ріками, сповненими скорботи й безнадії, вона нагадала нам про 1977 рік, про те, що поетичне слово завжди може відкрити над берегами вічної ріки життя перспективу повернення до Обітованої Землі свободи. Свободи, яка народжується в нашій душі й маніфестується в чесному та щирому слові, взірцем якого є поетичне слово Ліни Костенко.
Марина ГРИМИЧ, письменниця, Київ:
— Мабуть, у мене зустріч із поетесою Ліною Костенко відбулася дещо інакше, ніж в інших читачів. Виростаючи в письменницькому середовищі, я почула її ім’я раніше, ніж почала цікавитися поезією, тобто в дитинстві. Воно завжди (а йдеться про кінець 1960-х — початок 1970-х рр.) вимовлялося у вузькому колі друзів майже пошепки і з великим пієтетом. Я не знала тоді всіх обставин, однак знаю точно, що звукоряд «ЛІНА КОСТЕНКО» завжди рефлексійно викликав стан якогось тривожного збудження, подібний до того, який виникає при наближенні до забороненого плоду. А знайомство з поезією сталося через романс «Поїзд до Варшави спогади навіяв...» У нашій родині була традиція співати романси під акомпанемент фортеп’яно з будь-якої нагоди — чи то сімейного свята, чи то зустрічі друзів. У репертуарі завжди був «Поїзд із Варшави». Щоразу, співаючи його й акомпануючи собі на піаніно, я переживала драму кохання, як уперше. Взагалі-то я, доки не вступила в університет, навіть не знала, що слова до цього романсу написала Ліна Костенко. А вже коли була студенткою філологічного факультету й пізнала іншу — дуже інтелектуальну — її поезію, ніяк не могла засоціювати «Поїзд із Варшави» з поетесою: надто вже ліричним як для її громадянської позиції виглядав текст. Однак факт залишався фактом, і я його гідно прийняла (жартую!). А «Поїзд із Варшави» увійшов у співочий репертуар моєї родини. Тільки тепер я рідко акомпаную собі на фортеп’яно, зазвичай ми з чоловіком, Ігорем Осташем, співаємо романс у супроводі його гітари.
«ДУША ЛЕТИТЬ У ПОСВІТІ ЕПОХ»
Вірші з книжок: «Річка Геракліта», 2011; «Мадонна Перехресть», 2011; «Триста поезій», 2012 читайте у газеті «День» № 47-48 за 15 березня 2013 року
