Брати Приймаки — зірки Національної опери
27 квітня один-єдиний дует близнюків в Україні святкуватиме 20-річчя творчої діяльності
Петро старший за Павла на 40 хвилин. Вони дуже схожі один на одного: зовнішністю, темпераментом, енергійністю і надзвичайною душевністю. На таланті природа також не економила. Щоправда, хоч у чомусь вирішила відійти від правил схожості — у тембрах голосу. Петру подарувала баритон, а Павлові — тенор.
Близнюки майже ніколи не розлучаються. Ні в житті, ні на сцені. Їхні біографії — це нескінченний калейдоскоп проспіваних партій, гастролей в усьому світі, концертів, конкурсів і фестивалів. Вони — заслужені й успішні артисти, солісти Національної опери України, учасники популярного творчого тандему, про який фахівці кажуть, що «в Україні за останні 25—30 років на професійній сцені схожого чоловічого дуету не було». Братам Приймакам під силу виконання найрізноманітнішої музики — від класики до фольклору, і гріх скаржитися на відсутність роботи.
Цьогоріч брати Приймаки відзначають 20-річчя творчої діяльності на сцені Національної опери. Готують ювілейний концерт, натхненно працюють.
— Ми постійно виступаємо, а щастя для артиста це — сцена! Тим більше, коли це сцена Національної опери України, — розповідає Петро ПРИЙМАК.
— Щодо спогадів, то напередодні ювілею завжди з особливою теплотою згадуєш учителів, — продовжує Павло ПРИЙМАК. — Ми закінчили Чернівецьке музичне училище. Першою вчителькою вокалу для нас стала Юлія Шевчук (Апалькова). У Київській консерваторії — прославлений співак і педагог Костянтин Огневий.
Ми почали співати змалечку (мама й тато мали чудові голоси). На різні голоси розділилися у четвертому класі. Перша наша сцена — це табуретка, а перший гонорар — пончики!
— Про які партії ви, заслужені артисти України, нині мрієте?
— Було б добре, щоб на рідну сцену повернулися «Паяци» Леонкавалло, «Джоконда» Понк’єллі, «Любов до трьох апельсинів» Прокоф’єва і щоб частіше йшла «Сільська честь» Маскан’ї. Як брати, ми звичайно хочемо постановок, де можемо заспівати удвох. Ось як Андрій і Остап у «Тарасі Бульбі» Лисенка.
— У театрі вас намагаються розділити, щоб ви одночасно не співали у одній виставі: надто схожі. Невже навіть грим не рятує?
Павло: — Через це не тільки сміх, навіть сльози були. Наприклад, співаємо у «Ромео і Джульєтті» Гуно. Петро — Меркуціо, а я Тібальд. За сюжетом я його вбиваю. Петрова маленька дочка сидить у залі й плаче: «Татка вбили, дядька вбили, що ми будемо тепер робити»? Після прем’єри тодішній головний диригент театру Володимир Кожухар наказав: «Не треба Приймаків разом ставити, заплутувати глядачів. Мені братовбивства на сцені не треба!»
Петро: — А був ще випадок в опері «Наталка Полтавка». Наші сцени йдуть підряд. Я у партії Миколи відспівую і швидко йду за паркан, і тут з’являється брат в образі — засмучений і закоханий. Він співає: «Сонце низенько, вечір близенько, вийди до мене, моє серденько...» В залі, замість співчуття — сміх: «Як артист так швидко перевдягнувся»?
Павло: — Знаєте, найбільше веселощів, особливо за лаштунками, викликала славетна фраза: «Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що і ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рідного брата»...
Приймаків часто запитують: чому вони, співаки з яскравим талантом, які співали на багатьох сценах світу, не їдуть за кордон, де отримували б вищі гонорари та мали зіркові привілеї. На це Петро і Павло майже синхронно відповідають: «Ми патріоти рідної землі, рідної музики і рідної сцени. Наші серця — для України»!
Петро і Павло Приймаки запросять глядачів на свій ювілейний концерт, який відбудеться 27 квітня на їхній рідній сцені — Національній опері. Зіркову компанію братам складуть їхні колеги: Ольга Нагона (сопрано), Анжеліна Швачка (мецо-сопрано), Андрій Романенко (тенор), Сергій Пащук (тенор), які виступлять під акомпанемент Симфонічного оркестру Національної опери (диригент Алла Кульбаба) і Національного оркестру народних інструментів України під орудою Віктора Гуцала.
