Трагедія вайнахів

23 лютого 1944 року почалася депортація чеченців і інгушів у Середню Азію і Казахстан з територій Чечено-Інгушської і Дагестанської АРСР. Про те, як це було і чому сталося, а також чому в сучасному російському суспільстві багато хто вважає виправданою депортацію цілих народів, розмірковують журналіст Саїд Біцоєв, адвокат Абусупьян Гайтаєв, політолог Руслан Мартагов, правозахисник Магомед Муцольгов.

Ведучий - Володимир Кара-Мурза-старший.

Володимир Кара-Мурза-старший: - 72 роки тому, такими ж лютневими днями, почалася депортація чеченців та інгушів до Середньої Азії і Казахстану. Ця операція називалася «Чечевиця» - очевидно, за співзвучністю із титульною нацією, яка мала зникнути з мапи Кавказу.

Трагедію вайнахів, причини того, як і чому вона сталася, ми згадуємо з нашими гостями - адвокатом Абусупьяном Гайтаєвим і політологом Русланом Мартаговим.

Давайте згадаємо, як у ваших родинах передається з покоління в покоління пам'ять про цю біду. Хто вам про неї розповів? Чи ви вже з дитинства знали про неї всі подробиці?

Руслан Мартагов: - Можна сказати, я народився в цих спогадах. Нам ще пощастило, бо моїх батьків, моїх дідів і бабусь виселяли з Надтеречного району - це площинний район, і там це все пройшло більш-менш м'яко. Але потім я дізнався про Хайбах, про те, що відбувалося в горах, - це була страшна справа. Уявіть собі: збирають немічних бабусь і дідів у якійсь саклі, замикають їх там, а потім в комин кидають гранати, знищуючи нетранспортабельних. Машини в гірські райони пройти не могли, і людей треба було вести пішки, а літні люди через вік, хвороби йти вже не могли. Ось так із ними і розправлялися. Загалом, творилися жахливі речі. Про це стало відомо пізніше, але від цього, як то кажуть, легше не стало. І пам'ять про це не притупилася, в пам'яті все це живе.

Володимир Кара-Мурза-старший: - Абусупьяне, чи близька до геноциду була ця ситуація - знищення за етнічною ознакою?

Абусупьян Гайтаєв: - Я думаю, що є всі ознаки, які дозволяють саме так кваліфікувати ці дії радянської влади, - дійсно, це був геноцид. Фактично це було винищення народу за етнічною ознакою. Не обов'язково було виводити людей в поле і розстрілювати. Навіть за масштабністю, за різними джерелами, було знищено від 40 до 50 відсотків населення. Крім того, я думаю, як геноцид можна кваліфікувати винищення за етнічною ознакою, за аналогією з Голокостом. Є ж багато прикладів і в сучасній історії - в Африці...

Володимир Кара-Мурза-старший: - І знищення вірмен.

Абусупьян Гайтаєв: - Але ми сьогодні говоримо саме про винищення чеченського народу. Звісно, це було винищення за етнічною ознакою. І це треба кваліфікувати саме як геноцид, кажу як юрист. А яка може бути інша кваліфікація в цій ситуації?..

Володимир Кара-Мурза-старший: - З нами на прямий зв'язок вийшов Саїд Біцоєв, оглядач газети «Новые Известия».

- Саїде, як у вашій родині згадують події 72-річної давнини? З яких районів вивезли ваших рідних?

Саїд Біцоєв: - Звичайно, пам'ять про це жива у всіх попри пройдені роки. Тим більше що й моєї сім'ї торкнулася ця трагедія. У висилці загинула моя дворічна старша сестра Зарема. У висилці помер у 48 років мій дід Ваха. У висилці померла моя бабуся, якій було лише 38 років. Тобто народу створили тяжкі умови.

Я розумію, навіть якби була висилка, якби це відбувалося системно, гуманно, підготували б якісь місцевості для того, щоб люди могли вижити навіть при тій варварської депортації, яка чинилася владою. Але людей викинули у відкрите поле, і вони намагалися врятуватися від зими, від холоду, намагалися під землею створити для своїх дітей умови для виживання. Загинула величезна кількість людей, бо ті умови, які були для них створені, звичайно, можна назвати тільки геноцидом.

Уявіть собі, було 180 потягів, вислали близько півмільйона людей, а до початку 1949 року їхня чисельність зменшилася до 365 тисяч осіб. Тобто за п'ять років загинуло 150 тисяч, навіть з урахуванням природного приросту населення. Навіть за цих умов люди одружувалися, розлучалися, з'являлися діти. Але кількість померлих була неймовірною. І, звичайно, всім ці спогади досі ятрять душі. А якщо говорити про долі окремих людей - це незагойна рана.

Володимир Кара-Мурза-старший: - У нас на зв'язку з Інгушетії правозахисник Магомед Муцольгов.

Магомеде, наскільки образливими були для вайнахів підозри в тому, що вони збиралися співпрацювати з німецькими окупантами?

Магомед Муцольгов: Для будь-якої людини образливо, коли її звинувачують у зраді або боягузтві. А для кавказців це тим більш образливо. Я багато разів чув висловлювання наших військових, вони стверджують, що ні під час війни в Афганістані, ні в інших локальних війнах, де брали участь чеченці й інгуші, не було жодного перебіжчика або зрадника. Це теж про щось говорить. Ми всі повинні розуміти, що війна є війна, але в ній не беруть участь люди похилого віку, жінки і діти, тільки у виняткових випадках. А висилали весь народ.

І коли знищується майже половина населення однієї або двох націй - не один же народ висилали в роки сталінських репресій - це і геноцид, і етнічна чистка, це нелюдське ставлення до людей. І, звичайно, це образливо, принизливо. Тим більше що люди, які брали участь у захисті своєї країни, поверталися не до себе додому, а до своїх рідних, яких було депортовано. Їх було викинуто в чисте поле на виживання.

Володимир Кара-Мурза-старший: - Мені колись розповідав адвокат Хамзаєв, що вони до 17 років повинні були відзначатися кожен день у комендатурі. Тобто весь народ був ще й репресований, він не тільки був переселений фізично, але люди ще й мали статус спецпереселенців. Тобто ті, хто отримали паспорти...

Руслан Мартагов: - Так, треба було відзначатися. Припустымо, корова у тебе пропала або ще щось, хтось вийшов за межі села, де ти мав перебувати, - людина отримувала дуже великий термін у таборах Магадана, Колими. Ось така була ситуація.

Володимир Кара-Мурза-старший: - А коли настала повноцінна реабілітація після депортації? Чи вона відбулася суто формально? Я розумію, що людям дозволили повернутися.

Абусупьян Гайтаєв: - Повернутися дозволили. По-моєму, 56-го року був нормативний акт про повернення наших народів на батьківщину. До 58-го року народ повернувся, як мені розповідали, десь 58-го люди остаточно переселилися назад. А реабілітації як такої не було і немає. Був єльцинський указ про реабілітацію репресованих народів. Там були якісь проїзні пільги, невеликі надбавки. Формалізм цієї реабілітації ще більше принижує народ.

Володимир Кара-Мурза-старший: - І не всі народи реабілітовано.

Абусупьян Гайтаєв: - Начебто й відзвітували, що реабілітували народ, але, коли фактичної реабілітації немає, це псує суть акції, вихолощує суть цього указу, нормативного акта. Які пільги отримали чеченці і інгуші? Пільги настільки незначні, що про реабілітацію говорити безглуздо. Не було не лише матеріальної реабілітації, від нашої держави не було ні покаяння, скажімо, ні вибачень. І я розумію, що ми ніколи цього не дочекаємося.

Я думаю, коли було зроблено один крок, треба було робити й другий. Ось вийшов цей указ - і на цьому все зупинилося. Але треба було все-таки ще якихось заходів вжити, щоб репресований народ розумів, що держава бере на себе відповідальність, що вона шкодує про події, що вона приносить вибачення, кається і робить якісь кроки з реабілітації матеріальної, моральної тощо. А вийшло так, що видали цей указ - і всі задоволені: «Ось який ми крок зробили - ми їх реабілітували!» І що далі? У чому ця реабілітація проявляється? Що, до нас держава стала краще ставитися? Ні. Неначе чеченці й інгуші інші народи, ніби ми дійсно співпрацювали... Але на території Чеченської Республіки не було фашистів.

Володимир Кара-Мурза-старший: - Чечня під окупацією була.

Абусупьян Гайтаєв: - До нас же гітлерівці не дійшли. А виселення було «за сприяння фашистам». Яким чином можна було сприяти?! На Ельбрусі висаджувався загін «Едельвейс», але в Чечні нога фашистів не ступала. Тому всі ці моменти вимагають свого розв’язання. Чеченський та інгуський народи чекають справжньої реабілітації.

Володимир Кара-Мурза-старший: - А чи вдалося повернути добре ім'я фронтовикам-чеченцям? Наприклад, у перших виданнях повісті Сергія Смирнова «Брестська фортеця» взагалі не можна було згадувати, що чеченці там воювали. А згодом дозволили. Цей процес відбувся чи його треба продовжувати?

Саїд Біцоєв: - Путін перед величезною кількістю зарубіжних і вітчизняних журналістів говорив про те, що в Брестській фортеці воювали 300 чеченців та інгушів, точніше, призовників з Чечено-Інгушетії, бо серед них були росіяни, вірмени, євреї та люди інших національностей. Це був величезний позитивний крок. Завдяки цьому визнанню вдалося цю тему почати обговорювати.

Але говорити про те, що їх було реабілітовано, не можна. Я 2004 року написав велику статтю слідом за словами Путіна, вона називалася «Убиті й забуті». Я розповів про участь чеченців та інгушів в обороні Брестської фортеці. Річ у тім, що ще 85-го року я сам побував у стінах Брестської фортеці, мені там зустрівся дуже хороший хлопець, науковець, який мені дав архіви. І я там знайшов 172 прізвища. Тому я цю цифру називаю. А фактично з Чечено-Інгушетії було призвано близько 300 осіб. Ці люди героїчно билися. А якщо вони не повернулися з фронту, якщо їх не було в полоні, де вони могли бути? Звичайно, вони там загинули. І Смирнов у своїй першій редакції про це відкрито писав. Час її виходу - це кінець сталінської епохи - початок хрущовської. У Хрущова в перший час було дуже багато опору з боку колишніх сталіністів, і він не зміг це втілити в життя.

А потім почалися публікації так званих істориків, які виправдовували сталінські репресії, зазначаючи, що за ними були дуже серйозні підстави. І мало того, що ці дослідження не є об'єктивними, неправдиві, образливі, вони сіють зерна неправди і розпалюють злість між народами, і не тільки щодо чеченців та інгушів, але, зокрема, й тих, хто був депортований. А цих народів дуже багато. І ці публікації поширюють сьогоднішні ліберали, демократи, неначе нас намагаються вдарити обличчям об стіл: «Не випадково вас Сталін висилав». Але у відповідь ми говоримо: якщо сталінський геноцид був визнаний помилкою і багатьох людей реабілітували, чому ви не згодні з тим, що і щодо нас усі ці звинувачення помилкові? І з цієї точки зору, звичайно, ми не вважаємо, що депортацію визнано помилкою, не кажучи вже про те, що немає моральної, матеріальної компенсації. Люди йшли з квартир, там залишалися якісь заощадження, меблі, золото, а поверталися вони на голу землю. Звичайно, в цьому плані країна недопрацювала. Дійсно, після першого кроку на початку 90-х років цей процес чомусь було припинено.

Володимир Кара-Мурза-старший: - Відомо, що адміністративно-територіальний поділ республіки багато разів змінювався. Коли сталася депортація, в межах Ставропольського краю було створено Грозненську область. Потім була Чечено-Інгушетія. Потім її розділили дві республіки. А зараз в територіальному поділі залишилися якісь релікти, відгомони сталінської національної політики, коли різали по живому і знищували цілі народи?

Магомед Муцольгов: - Звичайно, залишилися. Дійсно, закон про реабілітацію репресованих народів був одним із найгуманніших законів у сучасній Росії. Але, на жаль, його не було реалізовано, зокрема не було й територіальної реабілітації. А через те, що закон не було реалізовано в повному обсязі, сталося нове кровопролиття в Приміському районі. Там 92-го року відбулося етнічне чищення. Близько 70 тисяч інгушів були змушені покинути свої будинки, 14 або 16 сіл були повністю знесені, розібрані до фундаментів, 549 осіб були вбиті, близько 200 осіб в результаті тих подій пропали безвісти. Це наслідки того, що не було реалізовано федеральний закон про реабілітацію репресованих народів.

Дійсно, не було ніякої компенсації. Та й про яку компенсацію можна говорити?! Мій батько в результаті депортації втратив своїх батьків, сестер. Він залишився сиротою. Як йому відшкодувати його дитинство, його життя, втрачені можливості?! Звичайно, їх відшкодувати неможливо. Звичайно, можна було б відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, прибрати територіальні претензії. Але це питання не закрите і сьогодні.

Мені здається, це буде залишатися міною уповільненої дії до тих пір, поки ми не відновимо свою республіку. І в Конституції Республіки Інгушетія є така стаття: домагатися відновлення своєї території. Річ у тім, що 25 відсотків нашої території залишилося в Приміському районі. І село, від назви якого походить назва нашої національності «інгуші» - Ангушт (є таке село в Приміському районі) - зараз теж перебуває під юрисдикцією Північної Осетії, хоча ніхто з цим не згоден. Звичайно ж, це дуже серйозна проблема, серйозна міна, яку підклав нам сталінський режим.

Дійсно, є території, які не були повернуті. Такого не повинно бути. У тому, що відбувається, мені здається, - слабкість нашої державної політики, національної політики. Ми ж повинні відчувати, що ми володіємо рівними правами, що у нас немає людей «другого сорту», або людей, які повинні бути з покоління в покоління ущемлені у своїх правах. А як жити і працювати в країні, де тебе не поважають, не співчувають, не згадують тих людей, які загинули в результаті етнічних чисток або депортації?! Це ж величезна кількість людей - 11 народів Радянського Союзу. Я не розумію, чому цей закон досі не ухвалено і не реалізовано в повному обсязі.

Володимир Кара-Мурза-старший: -  А чи вдавалося за брежнєвських часів відзначати цю скорботну дату? Чи її заглушали офіційні урочистості, присвячені Дню Червоної Армії?

Руслан Мартагов: - Її мікшували в міру можливостей, заглушаючи святом, і взагалі намагалися висилку і вбивства не згадувати, неначе цього й не було. Останнім часом дуже часто за всіма позиціями лають Америку, але ж під час Другої світової війни в Америку інтернували японців, поселили їх у табори. Але Америка знайшла в собі сили вибачитися перед ними і виплатити їм компенсацію. Не ті жалюгідні 300-400 рублів, які виплачують сьогодні тим, хто був репресований, а хороші суми виплатили.

Володимир Кара-Мурза-старший: - А якщо не їм самим, то їхнім нащадкам.

Руслан Мартагов: - І нашій владі замість того, щоб десятками мільярдерів ростити, треба було б подумати, як розв’язати це питання раз і назавжди. Зараз ми вже не говоримо про матеріальну реабілітації, розуміємо, що коштів на це у них не знайдеться. Але моральна і територіальна реабілітація повинна бути попри опір регіональних або інших еліт. Якщо ми вирішимо прибрати це питання, цю скалку в нашій державі, бо це ще довго даватиме про себе знати, то ми повинні все це зробити. Адже треба згадати, що однією з причин спалаху сепаратизму 1991-1992 років у Чечні була висилка і півреабілітація, хоча і реабілітації як такої взагалі не було.

Володимир Кара-Мурза-старший: - Це незагойна рана.

Руслан Мартагов: - І цю рану потрібно вилікувати.

Володимир Кара-Мурза-старший: - У нинішньої чеченської влади є ідея перенести на 10 травня День скорботи і жалоби, щоб не змішувати з 23 лютого. А там ще й річниця загибелі Ахмата-Хаджі Кадирова. Як ви вважаєте, це слушна думка? Чи треба історію підносити в чистому вигляді?

Абусупьян Гайтаєв: - Я вважаю, що є дата - 23 лютого, коли чеченський та інгуський народи було виселено. Від цієї дати ми нікуди не дінемося. І зараз переносити або штучно організовувати інші дати, на мою думку, неправильно, неорганічно. Я думаю, було б правильніше, якби було перенесено свято 23 лютого. Бо що День Збройних сил - незрозуміло, що це за дата. Мені здається, якщо держава дійсно хотіла б, щоб по-справжньому народ було реабілітовано... Це свято, на мою думку, не несе якогось історичного навантаження - День російської армії, 23 лютого. Вважаю, що краще б перенести саме свято, але дата депортації, дата початку геноциду чеченського та інгуського народів не має бути перенесена на жодну іншу.

Володимир Кара-Мурза-старший: - А наскільки дико виглядає, коли вся країна цього дня відпочиває, вітає своїх військових, а одна з плям, яка, зокрема, лежить на військових - депортація – цього ж дня неначе відходить у тінь? Саїде, як би ви розв’язали це протиріччя?

Саїд Біцоєв: - Можливо, щоб трошки приглушити цей біль у суспільстві, в державних інтересах був би сенс одну або іншу дату перенести. Можливо, в цій справі владі і найактивнішим представникам депортованих народів можна було б знайти компроміс. Я думаю, що вони дійшли б згоди, якби у влади було б таке бажання. Але біда в тому, що ніхто про це не думає. Глибоко «до лампочки» тим, хто міг би взяти активну участь і умиротворити цю незагойну рану.

Напередодні цього свята я щороку щось пишу для того, щоб внести ясність, не роз'ятрити цю рану, а хоча б зняти ярлики. Бо депортація була дуже несправедливою і незаконною. І працівники моєї газети знають, що я намагаюся це зробити коректно. Вони приходять і вітають моїх колег, а на мене винувато дивляться, розуміючи, що, мабуть, мені це неприємно. Можливо, вони мають рацію. Бо для кожної людини, у якої хтось загинув... А я вже сказав, що за цифрами, які ми тут називаємо, ховається величезна кількість сліз, океани смертей, що сталися в той час. Тому нам це забути дуже складно. Має бути якась політична воля для того, щоб ми дійшли якоїсь єдиної думки, щоб ці дати розвести по різних днях.

А НКВС, НКДБ, які організовували ці жахливі, дикі, варварські заходи, роблячи це саме в святкові дати, неначе закладали міни під майбутнє нашої країни. Карачаївців - 8 березня, нас - 23 лютого, когось - на жовтневі свята. Це дійсно дуже велика проблема, і до цього, звичайно, інтелектуальній еліті країни та інтелектуальній еліті депортованих народів треба підійти серйозно й ухвалити якесь рішення, що влаштує обидві сторони.

Володимир Кара-Мурза-старший: - А наскільки в невизначеній ситуації опиниться влада Інгушетії завтра, коли доведеться розриватися між офіційним, загальнофедеральним Днем захисника Вітчизни і Днем жалоби вашого народу?

Магомед Муцольгов: - Для чиновників це не так просто, бо це люди невільні, в більшості вони не мають своєї думки. Припустімо, для мене і моєї сім'ї це не свято. Як можна відзначати день загибелі твого сина, батька або матері в якесь свято?! Це якесь блюзнірство. Зрозуміло, чиновники намагаються всидіти в своїх кріслах, шукають компроміси, хочуть побувати і там і там. Але я не розумію внутрішнього стану людини, яка має стояти перед цим вибором: не хоче втратити роботу, не хоче вибиватися з святкового настрою, але при цьому пам'ятати, що її рідні загинули. Я думаю, що під час депортації постраждали всі чеченські та інгуські сім'ї. Немає сімей, в яких не було б жертв. А намагатися лавірувати - звичайно, це важко. Звичайно, час частково притуплює біль, а також робота, посади, необхідність, політкоректність - все це змушує боротися зі своєю совістю. Вільні люди з нею не борються, вони вибирають одне з двох.

Володимир Кара-Мурза-старший: - А чи доводиться дійсно тим, хто виконує владні функції, йти на якісь компроміси? Адже цей день міг би стати днем загального примирення. Відомо, що велика чеченська діаспора зараз живе на Заході через дві війни. Залишилися якісь опозиційні сили. Але ця ситуація не дає досягти національного примирення.

Руслан Мартагов: - У нас щодо 23 лютого, по-моєму, питання про національне примирення в народі не стоїть. Владна верхівка може робити все, що завгодно, дотримуючись псевдотолерантності, але у народу щодо цієї дати повна одностайність - це дата скорботи і у нас на батьківщині, і в численній діаспорі, яка зараз на Заході.

Володимир Кара-Мурза-старший: - А нове покоління вміє відрізняти, що якщо російські, умовно, війська були карателями, то були й такі люди, як Анатолій Ігнатович Приставкін, який написав повість «Ночувала хмарка золота», або Сергій Адамович Ковальов, який жертвував своїм здоров'ям, замінивши собою заручників? І Анна Політковська, і Борис Нємцов, які боролися проти війни.

Руслан Мартагов: - До честі мого народу, у нас немає емоційного відторгнення росіян або якихось інших народів. У нас ворог завжди конкретний, у нього є ім'я, прізвище, ми знаємо, як він виглядає. Але ставитися до народу так, як до ворога, - немає цього ні у чеченців, ні в інгушів. Ми завжди відрізняємо. Для нас є хороша людина, є погана людина. І збирати їх в одну купу, говорити, що росіяни або татари всі такі - цього, слава Богу, немає. І в цьому плані деяким народам треба було б повчитися у чеченців та інгушів проживанню в багатонаціональній державі.

Володимир Кара-Мурза-старший: - Мудрості життя в багатонаціональній державі.

А чи вміють ваші співвітчизники відрізнити, що, умовно, полковник Буданов - це не типовий російський офіцер? Чи він настільки зіпсував репутацію військового, що це не скоро вивітриться?

Абусупьян Гайтаєв: - Мої батьки розповідали про ці страшні дні, що вони тоді пережили. І були такі речі, які були на той момент мені незрозумілі. Батько казав, що матері в каструлях кип'ятили камені. Діти були голодні, а мати їм говорила: «Зараз їжа приготується...» Був голод, був стан безвиході. Але ніколи я не чув від батьків, що в цьому винен російський народ. І я думав, чому це так. Начебто ворог - це російська держава, значить, повинна бути ненависть до російського народу у наших людей, яких виселяли, половину яких винищили. Але ніколи про російський народ ніхто так не говорив. І я думаю, це було тому, що, напевно, вони бачили, хто їх виселяв, виганяв. А коли вони приїхали, там були й місцеві люди, і багато виселених людей за нібито «антирадянщину», «вороги народу». Загалом, репресували всі народи. І національного поділу, навіть щодо тих, хто їх виселяв, не було. Ну, це асоціювалося зі Сталіним, як я розумію, але про представників інших народів, хто був у військах, не йшлося. І зараз стан нашого суспільства такий, що безпосередньо до російського народу явного відторгнення у чеченців немає. Ми розуміємо, представники якого народу все це робили, зрозуміло, що є асоціації - федеральні, росіяни. Але коли ми спілкуємося з російськими людьми, чеченці до них ставляться добре. І для мене це дивно.

Володимир Кара-Мурза-старший: - Я пам'ятаю, що за часів «перебудови» ввели до шкільної програми з літератури повість Приставкіна «Ночувала хмарка золота». Чи слід її повернути в шкільну програму, щоб її вивчали старшокласники Чечні?

Саїд Біцоєв: - Я думаю, що це було б корисно. Я зустрічався з автором цього твору - з Приставкіним. Це перший твір, який буквально підірвав мовчання, яке було в радянські часи на федеральному рівні. Люди не могли ні написати, ні сказати про цю трагедію. І це був перший твір, який написав шанований нами автор, і, звичайно, для нас це було дуже приємно.

Можливо, не варто зупинятися тільки на цьому творі. Наприклад, ми пишемо про часи російської Смути в XIV-XV століттях. Було Грудневе повстання. Не найкращі події відбувалися в країні. І якісь революційні бунти, і Лютнева революція. І в цій канві історичних подій, які відбувалися в Російській державі, зокрема, є і ця депортація, тобто одна з найтрагічніших подій. Мені здається, намагатися її замовчати, закрити, перекреслити або намагатися сьогодні виправдовувати якимись вигаданими історіями, які ще сильніше погіршують ситуацію, - це велика помилка. Мені здається, треба було б про це написати, показати людям, а далі - почати все начебто з чистого аркуша. Адже Росія - дуже багатонаціональна країна, в якій є багато народностей, багато республік, багато автономій. І всюди ці події сприймаються дуже болісно. Тому, звичайно, в шкільній програмі ця трагедія теж має бути присутня, але вивчена з об'єктивної точки зору.

Адже ні жителі Чечено-Інгушетії, ні балкарці, ні карачаївці, ні взагалі кавказці не були в перших рядках статистики ні щодо дезертирства, ні щодо повстань. Бо повстання почалися ще в 20-ті роки - Антонівське повстання в Тамбові, Іжевсько-Воткінське, Ярославський заколот, повстання на Кубані. У 20-ті роки відбувалися повстання. І ось ці повстання могли стати підставою для того, щоб на нашому народі поставили хрест. Використовували цю ситуацію під час війни. І ось про цю трагедію треба об'єктивно написати, щоб усі про це дізналися, щоб потім нас не ображали, не кривдили. Бо ми тут живемо, ми такі ж громадяни Росії. І якщо це стане надбанням усіх людей, які живуть у нашій країні, то від цього буде тільки користь, я вас запевняю.

Володимир Кара-Мурза-старший: - Я пам'ятаю чудовий фільм інгуського режисера Суламбека Мамілова «Ночувала хмарка золота...» за сценарієм Анатолія Приставкіна. Чи треба його зняти з полиці і показувати нинішнім інгуським школярам?

Магомед Муцольгов: - Зовсім недавно я дивився і цей фільм, і фільм «Приходь вільним». Приставкін в Інгушетії є народним героєм. У нас особливе ставлення до цього дня, до депортації. Незалежно від того, чиновник ти чи не чиновник, чим би ти не займався, в якій би опозиції не був, цього дня ми всі єдині, всі брати і сестри в пам'ять про предків. Всі беруть участь у пам'ятних заходах, незалежно від особистісних відносин.

І я б хотів сказати щодо відносин між народами на Кавказі. У нас в Інгушетії кажуть: немає поганих народів, є погані люди. А наші люди похилого віку завжди говорять, що краще воювати з людьми гідними, ніж мати спорідненість з негідниками. Ми вміємо відрізняти людей від народів - у цьому і є стареча мудрість, яка передається з покоління в покоління. Звичайно, потрібні фільми про ті події. Адже невідомо багато фактів, які зберігаються в архівах спецслужб. Багато і позитивної інформації про Кавказ, про людей з Кавказу, героїв з Кавказу. Все це лежить в архівах, нікому про це не відомо, але час від часу про них стає відомо з іноземних джерел. В Інгушетії всі знають, що останнім захисником Брестської фортеці був інгуш Барахоєв. Ми про це не знали, але в одному з музеїв іноземці показали цей документ. Є якісь суперечки, але це інша розмова.

Дуже багато архівів, які треба оприлюднити. Архіви, які можуть нашкодити, посіяти ворожнечу між людьми, показувати не потрібно. А ось ті архіви, які могли б згуртувати наші держави... Адже у нас все-таки велика держава, багатоконфесійна, багатонаціональна. І, звичайно, такі речі треба оприлюднювати, щоб ми відчували себе громадянами однієї країни. Це дуже важливий політичний і суспільно-політичний захід, дія, необхідна для стабільної, сильної держави, що розвивається. На жаль, поки я цього в нашій країні не бачу.

Володимир Кара-Мурза-старший: - А чи потрібно зараз переглянути ставлення до епохи Шаміля або особистості Лермонтова, Толстого, які з симпатією ставилися до горців, коли вони потрапили під рушницю в царській армії? Я знаю, що діти Шаміля вступили на службу до Миколи I. Чи переглянути, можливо, роль генерала Єрмолова, який занадто у нас ідеалізується.

Руслан Мартагов: - Коли була перша війна, друга війна, мені іноді доводилося бувати в Ханкалі. І я помічав таку річ: там тоді були намети, і у всіх на приліжкових тумбочках чомусь мав лежати томик спогадів, мемуарів Олексія Петровича Єрмолова. Років зо два тому йому відкрили пам'ятник у П'ятигорську. Коли в Грозному стояв йому пам'ятник, його кілька разів підривали.

Гаразд, не будемо говорити про кавказців. Але ніхто не задається питанням: у скільки російських життів обійшлася жорсткість Єрмолова? Як і не питають, у скільки російських життів обійшовся російській армії вчинок Буданова. Це ж прямий взаємозв'язок. На сьогоднішній день намагаються переглядати те, що робив Лермонтов... Це були гуманісти, вони писали з якоюсь приязню до кавказьких народів. А що стосується Шаміля, Єрмолова, я за те, щоб переглянути ставлення до них. Занадто багато негативу як у того, так і в іншого, який обійшовся в тисячі і тисячі життів.

Володимир Кара-Мурза-старший: - А чи потрібна активність, зусилля суспільства для того, щоб цей день якось пережити, щоб покаяння настало у всіх сторін, які винні в цій трагедії?

Абусупьян Гайтаєв: - Безумовно, потрібно покаяння. Але у нас таке специфічне суспільство, що покаяння треба почати зверху. Ось завжди, на жаль, у нас так відбувається: поки зверху не почнеться... Я нічого не чую сьогодні ні в суспільстві, ні в інтелектуальному середовищі, ні в середовищі лібералів або патріотів щодо цієї теми. Немає запиту для цієї теми. Те, що має бути покаяння, мають бути якісь кроки до примирення, це очевидно для нас, це не підлягає обговоренню. Ми розуміємо, що це має бути. Але коли зрозуміє держава, коли зрозуміє влада, коли влада донесе до населення, до електорату цю думку і зробить якісь кроки? Я думаю, що найближчим часом цього не буде. Я не бачу для цього жодних підстав.

Навпаки, я зараз бачу, що знову робляться спроби, як у радянські, брежнєвські часи, цю тему закрити. Нам розповідали про це наші батьки, але більше ніде ми нічого не чули. Ми один одного вітали, 23 лютого дівчата нам щось дарували. І коли зараз мене вітають з 23 лютого, я не знаю, що сказати. Але я нікого не вітаю з 23 лютого, природно. А тим, хто мене вітає, я намагаюся в м'якій формі сказати, що для нас це не свято. Або промовчу. Але мені дуже неприємно чути привітання. Народ повинен знати, він повинен розуміти. На жаль, у нас таке суспільство, що йому весь час треба пояснювати, і пояснювати повинні якісь чиновники. Самим нам справи ні до чого немає.

Володимир Кара-Мурза-старший: - А чи зможе суспільство рухатися далі, не перевернувши цю трагічну сторінку своєї історії, не розставивши крапки над «i» і не закликавши до покаяння?

Саїд Біцоєв: - Думаю, що в результаті буде компромісний варіант. Йдеться про те, що нинішній владі, нинішнім патріотам, лібералам, демократам, комуністам не треба бити себе в груди і говорити, що це було зроблено правильно, бо це робили Сталін, Берія та інші. Нинішня влада, нинішній народ, нинішні еліти не несуть ніякої відповідальності за те, що було тоді. Тому нам не треба доводити, що депортовані народи були винні, що депортація була вимушеним заходом, бо країна воювала з фашистами. І, якщо буде розумний, виважений, компромісний підхід до цього питання, я думаю, що його можна розв’язати.

Володимир Кара-Мурза-старший: - А ми будемо щороку в міру наших сил присвячувати ефір трагедії вайнахів.

Джерело: Радио Свобода